Від кого залежить незалежність?

В державних все зогнило...
Будь-яка газета працює на читачів і для читачів. Тому основним критерієм її популярності та об’єктивності є наклад. Але не для державних газет. Бо їх штучно нав’язують через управління, адміністрації та інші державні органи. Тож, хочеш чи не хочеш, мусиш «іменем революції» передплатити за свої кошти. Навіть, коли читати там нічого.
Пункт «читати нічого» – окрема розмова. Причин тут дві. Перша: у державних ЗМІ працює як правило «геріатричний пансіонат». Тобто, люди пенсійного і передпенсійного віку з усталеними навиками роботи і ставленням до політики. Їм важко переорієнтуватися відповідно до вимог сучасного ринку преси. Та, зрештою, їм цього і не потрібно. Їм – аби до пенсії дожити та аби після пенсії не вигнали. І стосується це не лише журналістів, а й дизайнерів, фотографів, менеджерів. Усі ці спеціалісти, як правило, «живуть» у великих комфортних приміщеннях, яке оплачує влада. Вона ж оплачує друк та всі інші витрати. Тобто, потреби розвиватися і вдосконалюватись, як не крути, немає.
Друга причина стара як світ і не менш банальна: треба писати «як треба». Треба губернатору, меру, депутатам або тим чиновникам, до чийого відомства належить видання. І не треба казати, що цензури у нас немає. Традиція вихваляння очільників живіша за усіх живих, а точніше – безсмертна. Вона прекрасно живе у середовищі псевдодемократії, яке і створюється такими ЗМІ. Бо визнавання своїх недоліків владними чиновниками нагадує лепетання малюка, який завинив: «Так сталося. Я більше не буду. Я – хороший». Тому для роботи в державному ЗМІ журналістові стають у пригоді принципи «Тут пам’ятаю, тут – не пам’ятаю», «Менше знаєш – краще спиш» тощо. Як наслідок суперпрофесіонали в своїй галузі втрачають гостроту пера або місце роботи. А свобода слова і самоповага стають для журналістів «фата морганою».
Приватним треба грошей...
Коли умови роботи тебе не влаштовують – борись, а не можеш – іди геть. Інакше кажучи, якщо журналісти не хочуть вихваляти державу – нехай приватизують своє ЗМІ. Якщо зможуть. Власне, проблема не лише в процесі приватизації, а в тому, як вижити після неї. За «сприяння» конкурентів і тієї ж держави. Новостворене приватне ЗМІ в умовах доволі стабільного ринку преси з десятком конкурентів та поступовою втратою інтересу людей до газет взагалі (навіщо читати, якщо це можна почути, побачити, знайти в неті) себе не прогодує. Принаймні, якщо працюватиме згідно наших законів, писаних і неписаних. Так. звичайно, свободи слова тут більше, якщо не «наїжджати» на бізнес генеральних спонсорів або співзасновників. Бо варіант «продатися» потенційному меру, депутату чи ще комусь, кому потрібна газета чи не найвигідніший з позиції впевненості у завтрашньому хлібі насущному. Зате владу можна критикувати. Доки це когось конкретно не «дістане». А потім з боку «ображених» починається «створення сприятливих умов» для преси. Листи, в яких сповіщається, що газета порушила такий-то пункт такого-то закону. Усунули – знайдеться інший закон, який заперечує дію першого – поверніть усе, як було. Заплатіть штраф за те, чого ви в принципі не порушували, але якщо розібратися... Передплатіть нам газету і розмістіть рекламу безкоштовно. Бо так треба. Перевісьте вогнегасник, зберіть довідки, принесіть те, не знаю де лежить... І замість того, щоб перейматися читачами та матеріалами, працівники думають як «відмазатися». Звичайно це закінчується або грандіозним скандалом, або хабарами. Найчастіше дрібними. Бо, як відомо. дрібні подарунки зміцнюють велику дружбу.
Та навіть коли б описаного вище не було, держава не дає приватному ЗМІ розвиватися нормально. Мова про фінансову сторону. Не секрет, що більшість працівників редакцій офіційно отримують мінімальну зарплату. Інакше у фонди доведеться платити космічні суми. Те саме стосується «чорної» готівки. Навіть іноземні гранти «на розвиток ЗМІ» оподатковуються, бо це безповоротна фінансова допомога. Про який розвиток ЗМІ можна говорити, коли 30% грошей треба отак просто віддати державі?
А хто «кришує» пресу – зажди у нас хороший
Висновок один: абсолютно незалежних від держави ЗМІ не існує і ніколи не існуватиме. Так само в нинішніх економічних умовах свободу слова можна назвати «купленою» тими, кому це потрібно. Тільки одні на це витрачають власні гроші, а інші – державні. Приватним ЗМІ легше втримати читача, бо незадоволених владою більше, ніж незадоволених місцевим Коломойським чи Ахметовим. Особливо коли ті теж ворогують між собою. Державному ЗМІ легше з точки зору «даху», бо на державу ще ніхто безкарно не наїхав.
Бути чи не бути державним ЗМІ? Якщо вони неякісні – однозначно, ні. І журналістові, і читачеві корисніше і приємніше випускати і споживати якісний продукт. Розуміючи, що повністю державні ЗМІ не щезнуть, місцевій владі треба залишити одне-два. Переглянути хоча б зовнішній вигляд газет і частково урізати їхнє фінансування. Це має стимулювати колективи таких редакцій до нових методів роботи. А частину грошей, що залишиться, пропорційно розподілити між приватними виданнями. Тоді держава хоча б чимось допоможе розвитку незалежної преси.
Стосовно останньої тези можна дискутувати. Мовляв, розподілять між тими, хто менше лаяв владу. І що справа тут ще у системі та менталітеті нашого народу. І так буде, доки риба буде гнити з голови, а маса ходитиме голодною. Тому поки гниль існуватиме у свідомості, ми так і будемо споживати неякісну інформацію. Так само, як і продукти, одяг тощо. Незалежно від того, ким вона була вироблена.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

джерело: http://www.versii.cv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=309&Itemid=108

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар