Чи розтане колись льодовик Кіліманджаро?

За брехню – до суду!

Пам’ятаю як напередодні виборів президента-2004 державні газети перетворилися на рупор Януковича і сил, які його підтримували. У моєму рідному закарпатському місті Берегово, наприклад, розмістити інтерв’ю з представниками опозиції у міській газеті було нереально. Хіба що через суд. Але часу у штабу Ющенка не було судитися. А варто було.
У жовтні 2004 року у газеті “Берегово” виходить одразу дві статті Георгія Листопада про отруєння Віктор Ющенка і його дружину-американку. Я не буду передавати зараз зміст цих статей, їх в той час надрукували одразу декілька закарпатських газет. Однозначно – це був бруд, завдяки якому паплюжили ім’я одного з кандидатів у президенти.
Але журналісти газети так і не визнали своєї провини за ці наклепницькі статті. Був наказ – ми виконали. В даному випадку відповідальність лягає на плечі редактора газети. Але й її важко обвинувачувати у навмисному злочині. Немолода жінка, вчитель вечірньої школи була назначена редактором, мабуть, саме з метою зробити із неї потім “зіц-голову Фукса” (який, як відомо, постійно сидів у тюрмі за чужі гріхи). Тим більше її вже усунули від виконання обов’язків.
Постає питання – хто ж винен? Може заступники міського голови з відомої тоді партії, які “курували” редакцію і постійно втручалися у її роботу? Але цих есдеків вже немає. Тобто вони живі-здорові, але вже не працюють на своїх місцях. Один, наприклад, став безробітним і отримав у центрі зайнятості гроші на розвиток своєї власної справи. А тепер, що цікаво, і очолив цей центр.
Отже, як бачимо, і відповідати нікому. Залишається ще мер міста. Але й він зробив пізніше вигляд, що має тотальну амнезію і нічого не пам’ятає. Ні тиску на журналістів, ні їх безпідставного звільнення з роботи. Тобто нічого. Не вистачає тільки штампу у паспорті: “Перед народом був чистий”. Тим не менше колишні справи нікуди не поділися. Люди про них не забули.
Але покрали наскільки я пам’ятаю хіба одного-двох винних у тотальній брехні, якою просто просякнута була преса, що виходила за державні бюджетні кошти – тобто за наші з вами. Пам’ятаю, що після “помаранчевої” революції інформагентства повідомили, що редактора комунальної газети "7 днів" (м. Рівне) судитимуть за виконання політичного замовлення влади. Йому “світило” позбавлення волі на строк від 3 до 8 років. Кримінальна справа була порушена за фактом публікації в газеті матеріалів під назвою “Політичні цілі Ющенка”, які, на думку прокуратури, розпалювали національну ворожнечу й ненависть, принижували національну честь та гідність громадян України. Але дуже сумніваюсь, що редактора було покарано...
Та й за що його було карати? Адже державна газета – обласна чи районна – це практично “ручна преса”. Адже якщо засновником газети є міська рада, то й відповідно голова та депутати вважають цей друкований орган своєю власністю, а журналістів мало не рабами. І хоча з 2004 року багато води утекло, але не дивуйтесь – на периферії досі трапляються просто дикі випадки.

Як має відбуватись роздержавлення ЗМІ в Україні?

Коли у нашому суспільстві у 2005 році тільки розпочалася дискусія на тему майбутнього роздержавлення ЗМІ, я вирішив погортати деякі видання, які виходять за рахунок місцевих бюджетів. І ось переді мною типова закарпатська “районка” – 8 сторінок, тираж 3 тисячі екземплярів. Перша сторінка – вітання з професійними святами, фото Ющенка, рубрика “Світ” про Рим, Каїр, Сеул і Ісфахан (де це?). Друга сторінка – українські новини (посівна, виведення військ з Іраку, благодійність Катерини Ющенко) і місцеві – графік проведення техогляду тракторів. Потім дві сторінки програми ТБ. І нарешті – сторінки “міш-маш”. Один із центральних заголовків звучить так: “Льодовик Кіліманджаро розтанув уперше за 11 тисяч років”!
У міські комунальній газеті, серед засновників якої чомусь міська рада (нічого собі комуна!) читаю наступне важливе повідомлення: “Антимонід індію InSb, двохкомпонентний напівпровідник, почали досліджувати близько двох років тому. Ефект квантової “потенційної ями” дозволив у кілька разів знизити час і напругу, необхідні для переключення транзистора, який містить InSb...” і т. ін. Зрозуміло, що коли головний редактор фізик за фахом йому хочеться поділитися з подібною інформацією з усім світом. Але ж робити це потрібно не через газету, яка виходить за народні кошти!
Основна проблема таких газет – вона не цікава і часто не несе корисної місцевої інформації. Через брак фахівців і самоцензуру, до якої так звикли журналісти. Прикро, але це ганебне явище продовжує існувати. Спробуй-но покритикувати мера або його заступника у міській газеті!
Нова влада декларувала своє бажання у недалекому майбутньому прийти до повного роздержавлення мас-медіа. І мета благородна – зробити всі ЗМІ незалежними і об’єктивними у висвітленні інформації, а також підвищити їх фаховий рівень. Але державні медіа сприйняли заяви типу «зараз грошей дамо менше, а потім взагалі самі виживати будете» у штики. Вони роками були «рупором держави» і їм важко уявити себе у іншій іпостасі. А малотиражні місцеві газети впевнені, що просто не виживуть без підтримки держави – слово «роздержавлення» для них є синонімом слова «ліквідація».
Адже будь-яке друковане видання існує за рахунок трьох факторів: передплати, продажу газети та розміщення реклами. Прихильники роздержавлення вважають, що всі друковані ЗМІ потрібно поставити у однакові ринкові відносини, у тому числі у доступі до рекламного ринку. «Ті, хто вміє виживати у ринкових умовах, ті виживуть!».
Натомість редактори районних газет кажуть, що їм не заробити собі на життя рекламою, бо практично нема рекламодавця. Вони також стверджують, що є єдиним джерелом інформації для певних верств населення (пенсіонерів, бюджетників).
Але все-одно більшість експертів сходяться на думці, що роздержавлення ЗМІ в Україні є неминучим. Однак робити це треба поступово, аби знайти компромісний варіант – щоб ніхто не постраждав. Інакше сотні журналістів можуть залишитись на вулиці без засобів до існування, а тисячі читачів – без джерела інформації. Щоправда, якщо газета дійсно є тим “джерелом”. Дізнаватись про льодовик Кіліманджаро і напівпровідники з кремнію, звичайно, комусь цікаво. Але ж місцева преса створена зовсім не для цього.
На мою думку потрібно, аби за державними ЗМІ був якійсь народний контроль. Утопія звісно, але ж “помаранчева революція” також здавалась комусь утопією. Ще один вихід з ситуації – об’єднати, скажімо, районну і місцеву газету в одне видання. У Берегові спробували – не вийшло. Останній вихід – це закрити газету, яка збиткова і нецікава мешканцям. Можливо на її базі одразу виникне якесь незалежне (і сподіваюсь краще) видання. Є ще один варіант – видавати бюлетень-вставку міської ради до приватної газети. В результаті отримаємо значну економію бюджетних коштів. Адже коли чую, що на утримання міської газети витрачається на рік стільки ж грошей, як і на ремонт вулиць, то, повірте, стає просто страшно.
А щодо процесу роздержавлення ЗМІ, то він ймовірно розпочнеться ще не скоро. “А навіщо владі втрачати такий потужний механізм впливу на свідомість виборця, – зізнався мені один головний редакторі. – Ми ж без розмов виконаємо все, що вона від нас забажає. Така вже специфіка роботи...”
Специфіка дуже схожа на працівниць нічних тротуарів. До того ж і адмінресурс у нас нікуди не збирається зникати. Особливо в період перманентних виборів, в яких давно перебуває Україна вже декілька років поспіль.

Автор: Олександр Ворошилов

Надруковано: Соціальна мережа журналістів “ХайВей”

http://www.hw.net.ua/art.php?id=41736

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар