“Прапор” на ринку: редактор шукає рецепти виживання районки

Поки інші дискутують, редактор газети “Прапор”" з Володарськ-Волинського району Житомирської області Людмила Островська торує шляхи до виживання місцевої преси. Вона твердить, що поєднання інтересів місцевої влади та місцевих же засобів масової інформації може спрацювати на користь обом сторонам. Надто ж у районах, віддалених від великих адміністративних (а водночас і медійних) центрів. І це може бути цілком рівноправна співпраця.
Районка як бізнес
Досвід “Прапора” показує – багато що залежить від редакційного колективу та його керівника. Островська прийняла газету у 2001 році, коли через життєві обставини змушена була переїхати у цей далеко не центральний район Житомирщини з Алчевська, що на Луганщині.
– Коли я стала редактором, – каже Островська, – газета була винна близько 50 тисяч гривень. “Прапор” заборгував за папір, верстку, друк. Своїм працівникам видання було винне 27 тисяч гривень. Тобто, люди понад два роки не отримували зарплати.
Пані Островська зізнається, що спочатку не була певна, чи можна виборсатися з такого стану. Зрештою, допомогли знання, здобуті в часи масової приватизації. Людмилі Островській довелося певний час працювати в одному з інвестиційних фондів, який займався акціонуванням підприємств так званої “групи Б”. У фонді працівників та майбутніх керівників приватизованих підприємств навчали таких ринкових речей, як стратегічне планування, організація виробництва, документознавство…
Новому редакторові вдалося переконати керівництво району, аби воно відповідальніше ставилося до заснованого радою видання. Районна влада, за словами пані Островської, частково допомогла розрахуватися з боргами. Газета почала заробляти. Якщо до цього на рахунки редакції приходило 200-300 гривень реклами на рік, то до кінця 2001-го, тобто за 10 місяців перебування Людмили Островської на редакторській посаді, надійшло вже 6000 гривень. У газети з’явилася комп’ютерна техніка. Це дозволило відмовитися від дорогих послуг видавництва з виготовлення оригінал-макетів. Довелося скоротити штат редакції.
– Ми звільняли працівників “за домовленістю сторін”, – коментує цей крок редактор “Прапора”, – тому вони ще рік отримували пристойну допомогу по безробіттю. Переважно, люди розуміли необхідність свого звільнення. Врешті, нас лишилося фактично троє – редактор, водій (він же фотокор і завгосп) та бухгалтер на півставки. Отак утрьох і “витягли” газету.
На початку 2001 року, каже пані Островська, загальний тираж газети становив 500 примірників – вони були передплачені за рахунок бюджетних коштів для інвалідів та пенсіонерів. Протягом року тираж виріс до 2000. Запровадили рубрики, котрі, як вважає пані редактор, зацікавили читача – “Хто є хто у місцевій владі”, “Звітує депутат”, “Перлини душі поліської”. До останньої рубрики почали надходити матеріали дописувачів та фотоаматорів, а редакція “підігріла” зацікавленість до такої співпраці, оголосивши конкурс “журналістів з народу” (перші нагороди вручили на День журналіста у 2002 році).
Редакція, каже пані Островська, стала презентувати своє видання на оперативних нарадах підприємств району:
– Ми одразу пропонували укласти угоду, для якої вже мали надрукований бланк: працівник давав згоду на перерахування із зарплати вартості отримання видання на певну кількість місяців. В цьому дуже допомагали профкоми, які зрозуміли, що через газету вони можуть повідомити і про власну діяльність, і про діяльність своїх підприємств. Потім ці угоди дооформлювалися бухгалтерією й передавалися на пошту для забезпечення доправляння газети за адресами.
А от з поштою, за словами Людмили Островської, довелося повоювати, бо ж поштарі всіляко опиралися доправлянню:
– Їм же значно легше раз на місяць понести людям пенсію разом із кошиком – з милом, там, пральними порошками та іншим дріб’язком на продаж, аніж щотижня розкладати у скриньки газету. Але ж то їхній обов’язок!
Дотація чи плата за послуги?
Людмила Островська ніколи не погодиться з тим, що “Прапор” є збитковим – хоч так традиційно вважається. За 10 місяців минулого року, аргументує вона свою позицію, колектив редакції самотужки заробив 96 тисяч гривень з необхідних за кошторисом 120 тисяч. І це за умови, коли всі послуги, пов’язані з виробництвом газети, дорожчали й коли підвищувалися зарплати. Природу начебто збитковості своєї газети – та й інших подібних до неї – редактор Володарськ-Волинського “Прапора” пояснює таким чином:
– З року в рік районна влада планує в бюджеті дотацію для місцевого, свого видання, замість того, щоб планувати кошти на висвітлення своєї діяльності, до чого її зобов’язує законодавство. І оця дотація, яка для нашого видання становить 17-18 тисяч гривень, з точки зору бухгалтерії не є нашим доходом, а є “покриттям” якихось збитків. Тобто видання, що отримує такі дотаційні кошти, за означенням збиткове, хоч насправді таким не є. Ситуація докорінно змінилася б, якби редакція отримала ті ж самі гроші, але за послуги з висвітлення діяльності владного органу чи органу місцевого самоврядування.
“Роздержавлення”
Пані Островська категорично проти того, щоб у процесі “роздержавлення” редакції, хай навіть і на пільгових умовах, викуповували редакційне майно:
– Чому ми маємо ще раз платити за придбане на власноруч зароблені кошти? Тільки тому, що ці гроші пройшли через рахунки редакції?
Скажімо, останніми роками редакція “Прапора” заробила автомобіль “Славута”, три комп’ютери, принтер, капітально відремонтувала офіс – і ось тепер усе це ще й викуповувати? Пані Островська в цьому питанні обстоює “нульовий варіант” – тобто майно, засоби виробництва мають бути передані редакційному колективові безоплатно. Що ж до статусу видання, то, на думку пані Островської, варто подбати про можливість територіальної громади (не ради, не адміністрації) якимось чином засновувати собі видання й вирішувати питання про їх підтримку за рахунок місцевого бюджету. Така собі громадська газета – на кшталт справжнього громадського телебачення.
– Бюджет, – каже Островська, – це кошти, які збираються з мешканців у вигляді податків, це кошти, зароблені громадою, яка має право отримати за них і послугу з інформування про життя громади, а не тільки щодо діяльності органів влади чи місцевого самоврядування. Рада і адміністрація мають вийти із співзасновників і передбачити відповідні кошти на висвітлення вже своєї діяльності. Я порахувала: якщо за законом вони б профінансували використання 20 відсотків газетної площі “Прапора” для “своїх” матеріалів, то це виходило б від 90 до 124 тисяч гривень за рік.
А щодо “вільного плавання”, то, за словами редактора, “Прапор” його витримати цілком спроможний. При тому, що передплата дає всього 17-18 відсотків необхідних редакції надходжень, газета має мережу приватних розповсюджувачів, має рекламодавців – не тільки з району, а й з Житомира, Чернівців, навіть з Криму. Колектив вигадує цікаві презентаційні акції, ось уже сигнальні примірники газети доправляються в усі 13 тисяч дворів та квартир району разом із рекламними сторінками підприємств обласного центру (молокозаводу, лікеро-горілчаного заводу). Аби ще трохи розуміння з боку тих же керівників, тих же органів місцевого самоврядування!.. Бо ж, за словами пані Островської, ані голови сільських та селищних рад, ані депутати ще не сприймають інформування виборців про свою діяльність як обов’язок. Інакше вони б сприяли більшому й активнішому “проникненню” носія такої інформації до мешканців – допомагаючи, принаймні, вирішувати питання з поштою.
Замість епілогу
У “вільне плавання” “Прапор” може вирушити вже без Людмили Островської. За її зізнанням, працювати стає дедалі важче. Пенсію пані Людмила заслужила вже кілька років тому, та й утома накопичується – в маленькому колективі доводиться працювати і за себе, і “за того хлопця”. А кадри – то, за її словами, єдина проблема, з якою самотужки не впоратися. Приміром, узяла кілька молодих фахівців на роботу через службу зайнятості за програмою “дотаційних робочих місць” і навчила “з нуля”. Тепер працюють хто заступником редактора однієї з обласних газет, хто редактором обласної телестудії, а хто в обласних установах. Вони, як каже Людмила Островська, просто не бажають жити у віддаленому, бідному районі, повсякчас терпіти побутові незручності, кінця-краю котрим і досі не видно…
 

Стаття надрукована у муніципальному бюлетені „Партнери”(вип.1-2 (89) січень-лютий 2007 р.)
адреса в Internet: http://www.cpp.org.ua/partners/189/762
 

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар