Роздержавлення ЗМІ: «за» і «проти» або Невільники... свободи слова

Ось один із прикладів. 2005 року, після президентських виборів, у відомому київському журналі «Телекритика» з’являється огляд пресового ринку Буковини з оцінкою позицій усіх провідних газет під час двобою Вікторів. Починався він з дифірамбів буковинській пресі та відомої історії протистояння журналістки Людмили Чередарик, яку дружно підтримав увесь журналістський корпус краю, і губернатора Теофіла Бауера. А закінчувався – паплюженням газети «Версії» та її шеф-редактора. При цьому прізвище останнього не зазначалося. Бо коли б воно прозвучало, то втратила б сенс увертюра публікації. Адже журналістка-революціонерка, що поставила крапку у протистоянні буковинської преси та губернатора, який нарешті втратив своє крісло, і шеф-редактор «Версій» – це одна і та ж особа. Автор того матеріалу, співаючи з чужих вуст, навіть не вважав за потрібне ознайомитися з вихідними даними газети, а, можливо, він загалом не бачив тижневика. Слізно виправдовував одну з місцевих газет, яка служила Януковичу через, мовляв, важку матеріальну скруту. Зате лишив поза увагою факт, що намет «Версій» стояв на чернівецькому майдані.
Влада мудра, як змій
Зрештою, це лише квіточки, бо ягідки виросли з великої «мудрості» нашої влади, яка зуміла посадити на короткі ошийники навіть наймасовіші та найпопулярніші газети краю. Дуже важко харчуватися тільки з газетного бізнесу. Тому нині у кожної газети є своя тема-табу, яку їхні керівники пояснюють... читацькою нецікавістю. Отже, щоби отримати більш-менш повну інформацію про події в краї, буковинець повинен переглянути всі газети без винятку. При цьому бажано, щоб він ще й умів читати між рядками. Колишній, себто радянський читач, цього навчений, чого не скажеш про сучасного, який є вже продуктом шаленої телевізійної реклами.
Отож, говорити про незалежність та незаангажованість ЗМІ зайве: чого нема, того нема. Як проголошував класик ленінізму, не можна жити у суспільстві і бути вільним від нього. Та все ж процес роздержавлення найбільш масових газет – районних – є справою позитивною. По-перше, це поштовх до створення нових часописів у райцентрах. Адже умови тепер будуть рівні для усіх. А, по-друге, на Буковині до цього процесу поставилися дуже серйозно. І, як не дивно, саме влада краю ініціювала його, можливо, тому, що вже «вакцинована» недержавними ЗМІ обласного центру. Для переходу створені комфортні умови, бо районні газети не просто відпустили у «вільне плавання», а передали їм приміщення, основні засоби виробництва та пообіцяли забезпечувати протягом двох наступних років фінансовою допомогою на друк. Попередньо управління інформації та роботи з громадськістю ОДА разом з чернівецьким прес-клубом і чернівецькою філією Спілки журналістів України провели навчання і тренінги з редакторами районок.
Піонером на шляху хисткої та примхливої комерційної свободи став Василь Бурлака, редактор газети «Хотинські вісті». Наклад газети у 10 тисяч дозволяє активному та енергійному журналісту почуватися вільно, триматися незалежно. Навесні цього року в Хотині відбулося урочисте підписання угоди про співпрацю між керівництвом газети та районною владою у присутності голови облдержадміністрації, членів правління Спілки журналістів, редакторів усіх районок і журналістів обласних ЗМІ.
Та найцікавіше і найнесподіваніше те, що, як ми дізналися в управлінні інформації та роботи з громадськістю ОДА, керівники районних газет і їхні колективи не хочуть переходити на вільні хліба. Бо тоді доведеться не тільки скорочувати штати, а й тугіше затягувати паски на поясі…
Фонд для «державників»: Служити народу чи обслуговувати владу ?
Крига скресла, панове. Хай би тільки цей льодохід не закінчився паводком. Бо хто ж тоді представлятиме та захищатиме інтереси держави? Саме тому державна преса не просто має право на життя, а вона повинна існувати. Біда ж у тому, що інтереси держави не завжди співпадають з інтересами державних чиновників. «Служить би рад, пріслуживаться тошно»: замість служіння державі обслуговуєш її окремих очільників. Ця колізія і стала каменем спотикання. Але тут є ще один нюанс: державна преса стала непотрібною, бо не перебрала на себе національну ідею. А ті газети, які це зробили, пишуть, як правило, нецікаво, бо не мають ні притоку грошей, ні нових сил.
Як убезпечитися від цього? Дуже просто. Створити постійний фонд підтримки (чи утримання) державної преси, з якого кошти йшли б на державні ЗМІ незалежно від того, кого вони критикують або ж хвалять.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії».

джерело: http://www.versii.cv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=308&Itemid=108

Додати коментар

Ім'я, Прізвище* E-mail Захист від спаму* Текст повідомлення*  

Додати коментар