Facebook Twitter LiveJournal


Загальний список


Коментарі

Додати коментар

Довідник юриста друкованого та Інтернет ЗМІ››Доступ до інформації››Аналітика
22 листопада 2008

Право на доступ до інформації треба захищати

Facebook Twitter LiveJournal

 Пересічні українці до останнього часу були не дуже активні у відстоюванні свого права на інформацію (що не зовсім нормально для громадянського суспільства). Зазвичай наполегливість у цьому питанні виявляють або журналісти, або правозахисники.

 28 вересня 2004 р. з ініціативи всесвітньої Мережі захисників свободи інформації (FOIA Network) у багатьох країнах світу відзначався всесвітній День права на доступ до інформації (Right to know day). Вже стало традицією саме до цієї дати підбивати підсумки: чого досягла та чи інша країна в сфері доступу до офіційної інформації.

Пересічні українці до останнього часу були не дуже активні у відстоюванні свого права на інформацію (що не зовсім нормально для громадянського суспільства). Зазвичай наполегливість у цьому питанні виявляють або журналісти, або правозахисники. Водночас слід зазначити, що для журналістів відстоювання свого права на доступ до інформації часто буває справою невдячною, оскільки потрібна їм інформація швидко застаріває. Якщо журналісти і зможуть через суд за декілька місяців отримати, наприклад, стенограму останньої сесії міськради, то для читачів ця інформація буде вже неактуальною.
ПРОКУРАТУРА НА ВІДКРИТІСТЬ «НЕ СТРАЖДАЄ»
Правозахисники, які за родом своєї діяльності покликані сприяти захисту прав інших громадян, у даному випадку зіштовхнулися з масовим порушенням своїх власних прав. Усі труднощі, пов’язані з відстоюванням права на інформацію, відчув на собі співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.
З метою підготовки спецвипусків бюлетеня «Права людини» він двічі (у 2001 р. і 2003 р.) звертався до всіх обласних прокуратур, Генеральної прокуратури України, обласних УВС та МВС із запитами про кількість скарг на незаконні дії співробітників міліції і пенітенціарної системи, про кількість осіб, притягнутих до дисциплінарної і кримінальної відповідальності за відповідні дії. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про прокуратуру», саме на органи прокуратури покладена функція нагляду за дотриманням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; а також при виконанні судових рішень у кримінальних справах. Після першої серії запитів задовільні відповіді надіслали прокуратури Волинської, Донецької, Рівненської, Чернігівської і Черкаської областей. Фантазія багатьох інших органів прокуратури перевершила всі очікування. Дехто направляв Захарова до МВС, дехто – до Генеральної прокуратури, а власне Генеральна прокуратура – до органів статистики (цікаво, що Держкомстат пояснив, що подібну інформацію він не узагальнює, і такі дані можуть надходити до органів статистики лише з ініціативи самих правоохоронних органів для використання в публікаційно-інформаційній роботі). Особливо «дотепні» працівники прокуратури заявили, що обнародування запитуваної інформації про кількість порушень порушить право самих порушників на конфіденційність.
Більшість же обласних управлінь внутрішніх справ дуже чемно і повно відповіли на всі питання (особливо після другої серії запитів). Ті ж з управлінь, які цього не зробили, поспішили виправитися практично відразу після скарги Є. Захарова міністру внутрішніх справ Миколі Білоконю на його підлеглих.
НЕ ВСІ ГРОМАДЯНИ – ГРОМАДЯНИ?
Наступні два роки були витрачені на судові розгляди. Пам’ятаючи, що «риба гниє з голови», Є. Захаров вирішив оскаржити в суді дії саме Генеральної прокуратури України. Найбільш простою і швидкою формою оскарження мала стати скарга на неправомірні дії органів державної влади, що порушують права громадян, у порядку глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України.
Однак Печерський райсуд м. Києва відмовився розглядати скаргу по суті, вимагаючи докази, що Генпрокуратура порушила права саме громадянина Захарова, а не Харківської правозахисної групи (далі – ХПГ) і бюлетеня «Права людини». При уточненні правового обґрунтування скарги, Євген Захаров нагадав суду, що за ч. 4 ст. 29 Закону України «Про інформацію» переважним правом на одержання інформації користуються саме ті громадяни, яким інформація необхідна для виконання професійних обов’язків. І що ставши співголовою ХПГ і головним редактором бюлетеня, він не перестав бути громадянином. Однак ці аргументи не переконали жодну з трьох судових інстанцій. За логікою суддів, відмову в задоволенні інформаційного запиту має оскаржувати ХПГ у господарському суді (цікаво, що за аналогічною скаргою Є. Захарова на бездіяльність прокуратури м. Києва Апеляційний суд столиці двічі ставав на його бік, скасовуючи ухвали Печерського суду про залишення скарги без розгляду; 2 серпня 2004 р. Печерський суд зобов’язав прокуратуру м. Києва відповісти на інформаційний запит Є. Захарова).
Вже у вересні Євген Захаров звернувся зі скаргою до Європейського суду з прав людини, оскільки за два роки судових розглядів його скарга на дії Генеральної прокуратури України так і не була розглянута по суті (порушення ч. 1 ст. 6, ст. 13 у сполученні зі ст. 6, а також ч. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).
Приклад Печерського суду виявився заразливим: нещодавно Тернопільський міський суд відмовився розглядати по суті скаргу журналіста, депутата Тернопільської обласної ради Олександра Степаненка на аналогічні дії прокуратури Тернопільської області, оскільки «дії прокуратури оскаржує Степаненко не як громадянин, а як кореспондент бюлетеня «Права людини» в інтересах недержавного об’єднання». Олександр Степаненко, відповідаючи на цю тезу, цілком слушно зазначив, що крім редакційного посвідчення в нього є паспорт громадянина України.
АДВОКАТИ – ТЕЖ ЛЮДИ
Як не дивно, адвокати також часто змушені доводити, що крім професійних прав вони можуть користуватися і правами людини, у тому числі правом на інформацію.
Хрестоматійним став приклад адвоката із Севастополя Євгенії Свидіної. У 1999 р. адвокат отримала відмову головного лікаря станції швидкої медичної допомоги повідомити про факт надання медичної допомоги її підзахисній. У своїй скарзі в порядку глави 31-А ЦПК адвокат вказала, що ст. 6 Закону "Про адвокатуру" окремо деталізує конституційне право громадян на інформацію стосовно адвокатів. Суд першої інстанції відмовився розглядати скаргу по суті. Ця ухвала також заслуговує на дослівне цитування: "Відповідно до ст. 248-1 ЦПК, до суду зі скаргою на неправомірні дії посадових осіб можуть звертатися тільки громадяни. Адвокат звернулася до суду не на захист інтересів своєї підзахисної, а на захист своїх службових інтересів. Оскільки відмовою головного лікаря СШМП надати інформацію про пацієнта права адвоката як громадянина не порушені, підстав для визнання її права порушеним і таким, що підлягає розгляду в порядку глави 31-А ЦПК України, немає".
Тільки при повторному розгляді справи іншим складом суду нарешті було визнано, що ст. 9 ЗУ "Про інформацію" гарантує всім громадянам право на інформацію, і "прямих вказівок у законодавстві України на обмеження доступу до інформації, запитаної адвокатом, немає".
Щоб не викликати сумнівів у суду, в аналогічному випадку автор цих рядків оскаржував дії юридичної особи в сфері управлінської діяльності уже від імені двох громадян: адвоката і клієнта – відомого соціолога Ірини Бекешкіної. У цій справі провайдер інтернет-послуг ТОВ "Діджитал Дженерейшн" у відповіді на адвокатський запит відмовився повідомити, кому належить доменне ім’я анонімного сайта www.temnik.com.ua, на якому про Бекешкіну поширювалася недостовірна інформація. З огляду на аналогію закону, не було жодних підстав вважати інформацію про власника конфіденційною. Адже згідно зі ст. 32 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", газети і журнали зобов’язані в кожному випуску називати засновника, редактора, адресу редакції, видавця тощо. Інтернет-видання за своїм змістом і призначенням від друкованих ЗМІ практично нічим не відрізняються, але законодавець дещо відстає від технічного прогресу і діяльність таких ЗМІ ніяк не регулює.
Порушення прав адвоката обґрунтовувалося тим, що адвокатська діяльність неможлива без гарантованого права збирати відомості про факти, які можуть бути витребувані як докази в суді. Згідно зі ст. 30 ЦПК, надання доказів є обов’язком кожної сторони в процесі. Що ж стосується прав клієнта, то без інформації про осіб, які поширили недостовірну інформацію, І. Бекешкіна не може реалізувати своє конституційне право на спростування і вилучення недостовірної інформації. Аргументація, сформульована таким чином, і саме від імені двох осіб, виявилася досить переконливою для суду, тому радимо застосовувати її в подібних випадках.
ЦІ ДИВНІ ГРИФИ...
Будемо сподіватися, що до наступного Right to know day ми зможемо розповісти про позитивне вирішення іншої серйозної проблеми в сфері доступу до інформації – не передбачені жодними законами обмежувальні грифи "опублікуванню не підлягає", "не для друку" на нормативних актах (від указів Президента до інструкцій міністерств і відомств). За підрахунками ХПГ, у 2000–2003 роках тільки Президент України видав 358 «таємничих» актів, що не зовсім відповідає нормам президентського указу "Про додаткові заходи по забезпеченню відкритості в діяльності органів державної влади" від 1 серпня 2002 р.
Виходячи зі змісту Закону України "Про державну таємницю" і Постанови Кабміну від 27 листопада 1998 р. № 1813, законними є тільки грифи "особливої важливості", "цілком таємно", "таємно" і "для службового користування" (але в останньому випадку передбачена досить складна процедура використання і зняття грифа). Подання до Конституційного Суду України щодо незаконних обмежувальних грифів вже підготоване, тому маємо надію на вирішення й цієї проблеми.
Якубенко В’ячеслав

Джерело: www.justinian.com.ua

назад Загальний список далі