 За часів існування Незалежної Медіа-профспілки України (а це починаючи з 2002 року), перелік основних вимог журналістів щодо реформ в ЗМІ практично не змінився. Ключовими залишаються створення Суспільного мовлення та легалізація стосунків в трикутнику влада-власники-журналісти. В 2005 році, на хвилі пост-революційного реформізму Медіа-профспілка спільно з колегами із Спілки журналістів задекларувала свій „Маніфест медіа-реформ”. Цей документ отримав підтримку Міжнародної федерації журналістів, але так і залишився непотрібним вітчизняним уряду та депутатам.
Аби посилити напрямок реформування ЗМІ, в 2006 році Незалежна Медіа-профспілка обрала свою групу „реформування”, яка має посилити лобістську кампанію профспілки. Аналогічна за цілями лобістська група створена і щодо перетворення Національної телекомпанії України на суспільне телебачення.
Прес-обмудсмена – в студію!
В 2005 році профспілка визначила для себе 21 пункт невідкладних реформ галузі. Вони стосувались роздержавлення ЗМІ та створення суспільного мовлення; захисту прав журналістів на вільне отримання та розповсюдження інформації; прозорості власності на ЗМІ та легалізації праці журналістів, включаючи питання легальних трудових угод та зарплат.
За півтора року ніяка, з порушених журналістами проблем, так і не була вирішена. Особливо безперспективними виглядають проблеми створення прозорого реєстру власників, легалізації оплати праці та створення суспільного мовлення.
Єдине позитивне досягнення нової влади – „темники” більше не розсилають. Однак проблема доступу до інформації останнім часом навіть загострилась. Почастішали випадки безпідставного позбавлення журналістів та ЗМІ акредитацій при органах влади. Напади на журналістів під час виконання їхніх обов’язків знову стали чи не повсякденними. Правоохоронні органи не в стані нормально розслідувати такі справи і притягнути винних до кримінальної відповідальності.
Ми повертаємось у 2003 рік, коли на офіційному рівні напади на журналістів взагалі відмовлялись визнавати пов’язаними із професійною діяльністю. І знову стоїмо перед необхідністю введення інституту прес-омбудсмена. Аналогічні посади існують в багатьох європейських країнах. Особа, що її займає, має контролювати розслідування випадків нападу на журналістів, застосування цензури та інші ситуації, які загрожують свободі діяльності ЗМІ. В часи президентства Леоніда Кучми більшість професійних організацій вимагали законодавчого введення посади прес-омбудсмена, доходило навіть до обговорення кандидатури. Однак старій владі і тодішній політичній опозиції вдалося це питання успішно завалити.
Ющенко у ролі Мойсея
Так само нова влада (стара опозиція в особі Віктора Ющенко) успішно завалила реформування державних та комунальних ЗМІ. Якщо деякі комунальні газети намагаються самотужки себе роздержавити, то реформи на телебаченні практично не відбуваються. Національна телекомпанія України й обласні організації залишаються під прямим управлінням органів влади. Незалежність та об’єктивність новин, вироблених на обласних державних ТРК, у багатьох експертів викликає скепсис. Особливо гостро ця проблема постала під час виборів та коаліційних баталій.
Чому Ющенко та помаранчевий уряд не пішли на створення суспільного мовлення та швидке роздержавлення друкованих ЗМІ? Думки фахівців різняться, однак більшість схиляється до висновку, що владі не вистачило політичної сміливості для прийняття такого рішення. Сьогодні, коли існує широка коаліція і, відповідно, ще більш різні погляди на майбутнє державних ЗМІ – перспективи цієї реформи майже не проглядаються. Хіба що політичним гравцям знадобиться нейтральна територія для цивілізованого діалогу з суспільством. Або ж Президент Ющенко, як Мойсей, буде водити журналістів по пустелі, поки не зміниться покоління журналістів чи політиків.
В той же час були спроби косметичного ремонту. Наприклад, Державний комітет телебачення і радіомовлення створив (!) громадське мовлення на базі обласних телекомпаній. Однак ця ідея далі зазначеного комітету не поширилась. І навіть формально ніким не визнана. Тим більше, що по-суті змінилась тільки вивіска, а вся система управління обласними телекомпаніями залишилась старою. Так що тепер в Україні суспільне телебачення існує. На папері.
Кіт у темній кімнаті
Важко шукати кота в темній кімнаті, якщо його там немає. Не легше шукати справедливості у ситуації з легалізацією праці журналістів. І уряд, і парламентарі роблять вигляд, що проблеми не існує. Практика виплати „чорних” зарплат не те що не вирішена, а навіть не піднімалась на серйозний рівень обговорення. Хоча податкова інспекція формально існує. І формально мала б стимулювати власників до легалізації зарплат. Можливо вона цього не робить, тому що значна частина ЗМІ належить впливовим олігархам та бізнесменам, близьким до урядовців?
У результаті, на ринку відбувається тимчасове „посіріння”, коли журналістам починають платити легальні гроші, але під виглядом різних винагород, роялті та інших ринкових прибамбасів. Для власника формальності дотримані, а от для журналістів така легалізація зменшує соціальні гарантії. Особливо це стосується різних виплат при несподіваному звільненні або ліквідації ЗМІ. Ще через 10-20-30 років ці роялті вилізуть мізерними пенсіями.
Небувалих розмірів набула замовна журналістика – „джинса”. Явище розквітло на незасіяному полі свободи слова, що залишилось після відміни „темників”. Тепер замість вказівок просто пропонують готівку. В галузі, де відсутній хоча б якийсь фінансовий контроль у цього явища великі перспективи.
Кричуща ситуація з виконанням існуючого законодавства в частині соціального захисту. За рідкими винятками, комерційні ЗМІ ігнорують норму про 36 денну оплачувану відпустку. Скаржитись журналісти бояться, через ризик втратити роботу. Більшість же роботодавців вважають, що ця норма завищена. На практиці середній рівень відпусток близький до 21 дня. Однак деякі роботодавці пропонують орієнтуватись на досвід японців і ще більше скоротити відпустки.
Частину проблем можна було б вирішити через нормальні галузеві переговори, залучивши до них власників комерційних ЗМІ. Однак схоже, що ці переговори щороку відбуваються в тій самій темній кімнаті, куди сторонніх не запрошують.
Перспективи
Перспективи ефективних та швидких реформ галузі можливі лише за умови, що журналісти більш активно почнуть цих реформ вимагати. Профспілка, як галузева організація, теж має зайняти більш активну позицію, зайнятись справжнім лобізмом своїх інтересів. Можливості для цього поки що існують.
По-перше, треба більш активно вести колективні переговори на рівні редакцій. Це стимулюватиме різних власників до вироблення певної спільної позиції, в тих же питаннях легалізації трудових угод чи зарплат.
По-друге, треба продовжувати переговори з власниками щодо публічності редакційної політики. Таким чином вдасться стримати тих радикальних політиків, які шукають можливості відновити свій контроль над медіа.
По-третє, потрібно публічно вийти з вимогою легалізації зарплат, щоб змусити уряд принаймні дати економічну оцінку рівню проблеми. Влітку Рада Медіа-профспілки прийняла рішення про проведення 21 листопада 2006 року кампанії з легалізації зарплат, обговорювалась можливість пікетування уряду і секретаріату президента. Успіх кампанії залежатиме від широти її підтримки в регіонах.
Далі можна вже розмірковувати про варіанти солідарних дій з іншими організаціями. Безперечно, першочерговою колективною вимогою залишається роздержавлення ЗМІ та створення суспільного мовлення. Ключовим питанням може стати і введення інституту прес-омбудсмена. Влада уникає будь-яких натяків на проблеми з свободою слова і тому може спробувати блокувати цю ініціативу. Так само важливо створити разом з іншими організаціями лобістську групу, яка могла б ефективно працювати з Комітетом з свободи слова та інформації Верховної Ради України. Враховуючи, що комітет очолює Андрій Шевченко, один з ініціаторів створення профспілки, за належної організації роботи лобістської групи є можливість поставити заслін на рівні законодавства від спроб поновити різні форми цензури чи тиску на журналістів.
Незалежна Медіа-профспілка України
|
